• USD 27.3
  • EUR 32.6
  • GBP 38.2
Спецпроєкти

Варіант Б. Чому не можна зациклюватися на ПДЧ для України

Пора припинити фантазувати про ПДЧ, втрачаючи час, і почати якісно виконувати вимоги програм співпраці із західними союзниками в будь-яких форматах — дво- і багатосторонніх, трансатлантичних і регіональних

Дискусія про інтеграцію в НАТО повернулася в українську політику тільки з початком російської агресії
Дискусія про інтеграцію в НАТО повернулася в українську політику тільки з початком російської агресії / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Заяви українських публічних політиків щодо НАТО, чий саміт на рівні лідерів країн-членів запланований на 14 червня в Брюсселі, і пов'язаної з ним долі країни останнім часом набули характеру магічного, аж до форм вербального шаманізму, причому в рамках карго-культу.

Перший саміт президента Байдена

Звичайно, це перший саміт для президента Байдена, який, схоже, налаштований більш войовничо щодо безчинства РФ на планеті, ніж його попередник. Він також виглядає більш прихильним до України. Принаймні не вимагає від київських верхів збору компромату на того ж таки Рудольфа Джуліані.

Щодо України президент Байден прагне виглядати суворим, але добрим учителем, тоді як його держсекретар Блінкен — інтелігентним, але наполегливим секретарем шкільної комсомольської організації, що спонукає українське керівництво йти до рекордів збору макулатури і брухту. Тобто до цінностей корпоративного управління, ринкових реформ і усвідомлення ситуації в сфері безпеки. Однак той безладний хор адептів культу "ПДЧ зараз, за всяку ціну для приймаючої рішення сторони, і це наш останній і рішучий бій" не просто дратує західні столиці, але навіть може злегка нашкодити.

Адже європейці, насамперед західні, після відносно травматичних років з Трампом намагаються тепер адаптуватися одночасно як до Байдена, так і до Брекзиту, а також відчутної і малозрозумілої російської загрози. Можна уявити, що в очах людей, скажімо так, політично та інтелектуально незайманих, які в якийсь момент досить випадково стали частиною українського істеблішменту, завдання виглядає просто: візьміть нарешті Україну в НАТО і захистіть нас від Росії. Однак це не тільки наївний і невчасний погляд на речі, а й недооцінка, ігнорування або незнання вже існуючих можливостей, а також своєрідної ретроспективи наших відносин з НАТО.

Розділимо ситуацію, що складається, на три аналітичних блоки. Перший — це власне ретроспектива. Другий — політична доцільність і сформовані практики. Третій — освоєння нинішніх можливостей і умовні інші варіанти.

Фетиш ПДЧ

Реклама на dsnews.ua

Отже, прагнення — тоді далеко не суспільної більшості, але частини українських еліт — в НАТО в 2008 р. врізалося в стіну на саміті Альянсу в Бухаресті. Це там Володимир Путін повідомив, що Україна взагалі не є державою, а корисні ідіоти і платні політичні агенти із Західної Європи цьому аплодували під телевізійну картинку мітингів під червоними прапорами з Києва. Але нам все-таки вдалося зачепитися за формулювання "двері залишаються відкритими".

До 2014 р. присутність НАТО в Україні та співпраця України з ним тихо згасала. Звичайно, про вступ до ОДКБ, яка недавно настільки епічно ганьбилася в Карабаху і на азербайджансько-вірменському кордоні, а також в прикордонні між Киргизстаном і Таджикистаном, не йшлося. Але при цьому правління президента Віктора Януковича спритно прикривалося конституційною колізією і ефектами спрямованої проти НАТО пропаганди, у своїй основі — російської.

Дискусія про інтеграцію в НАТО повернулася в українську політику тільки з початком російської агресії. Але лише в березні 2018 р. Україні відновили в статусі країни-кандидата, а в червні минулого року наділили статусом партнера з розширеними можливостями (на чому багато країн-членів були готові або все ще готові зупинитися надовго), а за цим стояли роки важкої боротьби всередині країни і на дипломатичних майданчиках.

Сьогодні під впливом перманентних загроз Україні з боку Росії, прямого втручання Москви у внутрішню політику США (а також в їх економіку шляхом кібертеррору) і країн Європи начебто почав складатися якийсь консенсус навколо того, що Україні треба щось дати. За ці роки постійно нарощується обсяг промислового та іншого співробітництва України з раніше скептично налаштованою щодо розширення НАТО Францією. На політичному шпагаті зі своїм російським трубопроводом виявилася Німеччина — і не факт, що вибіркова санкційна солідарність Берліна надалі буде забезпечувати м'який підхід Байдена до цього питання.

Також зріс обсяг і масштаб взаємодії України з Туреччиною, кістьми лягає за українську інтеграцію Польща, прихильники збереження і посилення Альянсу повернулися до влади в самій Америці. Але що можна дати Україні? І тут вступають у гру інші міркування.

Опитування опитуваннями, але внутрішня політична ситуація в Україні стає, кажучи коректно, специфічною — в риториці та бюджетній політиці наростає популізм. Подальші інституційні реформи буксують: чи то опір матеріалу, чи то межа компетентності, чи то диверсії, чи то все одразу.

Це створює аргументи для стратегічних і тактичних (які вирішують свої дрібні питання, подібно Угорщині) недоброзичливців України на Заході, яких, що перебувають на агентурному забезпеченні Кремля, вагон і маленький візок. Частішають спроби вкидання старого аргументу (який не має відношення до статуту, а лише до деяких рекомендацій і інструкцій) про те, що, поки, мовляв, існують окуповані території або сам конфлікт з РФ, взяти Україну в НАТО неможливо. При тому що існує прецедент Греції і Туреччини, прийом яких в НАТО припинив конфлікт. Аналогія, зрозуміло, трохи кульгає, оскільки Росія не прагне в НАТО, а, навпаки, мріє його зруйнувати.

Лінія української влади така: продовження інтеграції України в НАТО має бути екстраординарним, ставлення до України — особливим і сам по собі цей процес знизить ризики ескалації. Логіка зрозуміла, але вона стоїть на свідомому чи несвідомому самообмані — ПДЧ не тотожне членству і, нехай ставши дипломатичною поразкою Росії, навряд чи пом'якшить як мінімум нинішню гостроту російсько-українського конфлікту. Та й, власне, — ось, наприклад, 18 травня НАТО знову закликав Україну продовжити оборонну реформу — за що, не кажучи вже про скепсис німців, французів і голландців (потенційно також — італійців та іспанців), надавати ПДЧ? Адже з цієї точки, як випливає з практики, зворотного шляху вже не буде. А вже з рівня членства з НАТО взагалі нікого вигнати неможливо — досить поглянути на Туреччину.

Можливі варіанти

Це не згадуючи про відсутність до цього часу українського представника при НАТО, кризу в оборонних закупівлях і інфільтрації політичної та економічної системи країни російськими агентами впливу, що становить небезпеку. З цим останнім, виходячи з політичної кон'юнктури і з огляду на зовнішній тиск, влада почала щось робити, але поки що не дуже переконливо. Не можна, звичайно, виключати якихось приємних сюрпризів навіть в умовах Realpolitik. Наприклад, розміну ПП-2 на надання ПДЧ, але це знову-таки поки що геополітичні фантазії, тому що ПП-2 зачіпає більш вузькі і більш практичні інтереси європейських країн.

Тоді які існують альтернативи? Згадаймо, по-перше, про те, що у відносинах з ЄС Україна перебуває в статусі, який з певною часткою умовності можна охарактеризувати як "членство без членства" (нехай сьогодні і розмитого пандемією), причому в набагато більшій мірі, ніж Грузія і Молдова. Важливе також недавнє оформлення відділення асоціатів України, Молдови і Грузії від трьох інших країн "Східного партнерства" — Білорусі та Вірменії, що втрачають суверенітет, а також Азербайджану, що проводить збалансовану лінію з претензією на регіональне лідерство. Потенційно на європейську дорогу може повернутися Вірменія (не виключено, що через французькі двері), але сьогодні вона міцно прив'язана до Росії. І — що ще гірше — до інтересів Москви.

Цей процес важливий для інтеграції з Альянсом з точки зору аналогії. Зазначимо, що Україна постійно нарощує кількість спільних ініціатив і організацій з групами країн — членів НАТО: нещодавно чи не вперше такий захід з огляду на російську загрозу відбувся за участю чорноморських країн з Альянсу.

Посилюються військово-економічні та військово-політичні зв'язки України з Великобританією, по лінії Польщі та країн Балтії оформляється щось на кшталт "суб'євроатлантичного" регіонального блоку, змінюються в кращий бік зв'язки зі скандинавськими країнами, які теж почали хвилюватися за свою безпеку. Процес цей довгий, але він напрацьовує алгоритми для надання негайної допомоги Україні в разі загострення ситуації, а також залучає нашу країну в постійний інтеграційний процес, і все це при частковому обході стандартних процедур. Планки, перескочити яку Києву все ще не вистачає справжньої політичної волі.

По-друге, за останній рік досить гучною виявилася дискусія про статус основного союзника США поза НАТО. Тут, звичайно, чимало міфології, оскільки у цього статусу теж багато обмежень, причому процес просування до нього то починався, то згасав, то з'їжджав кудись убік, то впирався в американську внутрішню політичну кон'юнктуру. Україна, як би не хотів пом'якшити цей момент Джо Байден, залишається предметом американської внутрішньої політики, політики двопартійної, що і добре, і погано.

Статус цей в принципі призначений для країн, які не прагнуть в НАТО, в систему колективної безпеки (але як бути, якщо вона сама опиняється під питанням, — наростаюча кількість кібератак турбує в цьому відношенні). Проте це свідомо більш просте політичне завдання — рішення президента наддержави, в нинішньому розкладі в Вашингтоні легко затверджується законодавцями. Але сьогодні не можна сказати, що США задоволені політикою і діями Банкової. Та й чи зможуть бути задоволені до такої міри, щоб взяти на себе ризик прямого зіткнення з росіянами, нехай і на території третьої країни? Це, втім, був би сміливий і шляхетний крок з боку США, а з точки зору прецедентів щодо країн, що інтегруються в НАТО, — навіть революційний. Однак гадати, що там в головах у мешканців Білого дому з цього приводу, — справа марна. Статус основного союзника для України — це одночасно і дуже великий батіг для Москви, і занадто великий пряник для Києва, що дуже обмежує наші шанси на його отримання за нинішніх розкладів.

Нарешті, залишається найпростіший варіант — це алгоритм військово-політичних відносин Великої Британії та Кіпру, нинішнє керівництво якого, слід сказати, заявляло про свої прагнення приєднатися до НАТО, маючи військові бази країни — члена НАТО на своїй території вже майже півстоліття. Цей алгоритм гарантує Кіпру зведення до мінімуму загрози турецького вторгнення. Правда, знову-таки і сама Туреччина — член НАТО. Важко сказати, хто міг би проробити таке заради України — Польща, Великобританія, Туреччина, США, Канада? Це тонке і двосічне питання внутрішньої політики цих країн.

А поки що Києву варто припинити фантазувати, втрачаючи час, і почати якісно виконувати вимоги програм співпраці з НАТО, ЄС і США, переозброювати і посилювати армію, чистити свою інфраструктуру від шпигунів і гангстерів, а також орієнтуватися на приклади американського союзника Ізраїлю і члена НАТО Туреччини. Тому що альтернатива цьому шляху одна — поглинання Росією.

    Реклама на dsnews.ua