• USD 27.7
  • EUR 32.8
  • GBP 36.4
Спецпроекты

Варшавська угода. Як українці з поляками про кордони домовлялися

У ніч з 21 на 22 квітня 1920-го завершилися складні польсько-українські переговори про кордон, які в останній день мало не зірвалися

Кадр з хроніки із Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським, 1920-й
Кадр з хроніки із Симоном Петлюрою та Юзефом Пілсудським, 1920-й
Реклама на dsnews.ua

Польща проголосила незалежність 11 листопада 1918-го, коли вже розпочалася "сусідська війна" між поляками та українцями. Зрозуміло, що кордони Польщі на сході не були визначені одразу. Польські дипломати вважали стартовою позицією історичний кордон Речі Посполитої 1772 року, експерти Антанти — близький до етнічного кордон по Західному Бугу. В обох випадках передбачалося, що остаточний східний кордон Польщі пройде десь між цими лініями.

Поляки сприймали ситуацію як власну готовність поступитися східною периферією історичних земель, наприклад, до "лінії Дмовського". Натомість експерти Антанти вважали, що деяким чином треба скоригувати на користь Польщі "мінімальний" етнічний кордон, накреслений 12 квітня і остаточно затверджений 8 грудня 1919 року.

Для Варшави підхід експертів Антанти був заледве прийнятним. Польські війська просунулися східніше за "мінімальний" кордон ще у січні-лютому 1919-го, а до кінця року вийшли практично на "лінію Дмовського". Антанта не дозволяла анексувати зайняті території, а визначення їхнього політичного статусу безкінечно відкладалося до часу вирішення "російського питання". За таких обставин польські політики прагнули домовитися зі слабшою у військовому сенсі УНР і, скориставшись скрутним становищем українців, отримати від них формальну згоду на анексію східних територій.

Це майже вдалося в кризовий для українських армій момент навесні 1919-го. 24 травня дипломат Борис Курдиновський від імені УНР підписав договір з польським премʼєром Ігнацієм Падеревським, за яким Україна зрікалася на користь Польщі Східної Галичини (ЗОУНР) і волинських територій до річки Стир. І хоча ту угоду обʼєднана актом Злуки УНР визнала недійсною, Падеревський сповна скористався нею на Паризькій мирній конференції.

У липні гаряча фаза польсько-української війни завершилася. Директорія УНР прагнула домовитись з Польщею про умови перемирʼя та демаркаційну лінію, а в перспективі замість ворога отримати союзника.

Реклама на dsnews.ua

Демаркаційна лінія була встановлена 1 вересня з урахуванням реального контролю територій: по Збручу, через Ізяслав і Олевськ до Мозиря. За даною угодою, підписаною Петром Липком, стан перемирʼя було необхідно продовжувати кожні 10 днів, починаючи з жовтня. Користуючись цим, поляки шантажували українців відмовою черговий раз підтвердити armistice.

Під час політичних переговорів, що протікали одночасно з переговорами про перемирʼя, польська сторона вимагала від української попередньо виступити з декларацією із засвідченням готовності до територіальних поступок. Оскільки без декларації справа переговорів не рухалася, 19 серпня голова української місії Пилип Пилипчук виступив із відповідним зверненням.

Питання Східної Галичини у ньому полишалося на розсуд Паризької мирної конференції. На Волині стартовою позицією для встановлення кордону визначалася лінія від Устилуга на Західному Бузі через річку Турію до Припʼяті, а далі за течією Припʼяті і на північ до станції Ганцевичі (нині Білорусь). За згодою українського уряду ця лінія могла бути посунута далі на схід. За подальшими інструкціями Пилипчук виїхав до Камʼянця, де звітував за пророблену роботу перед урядом Бориса Мартоса. Одночасно про діяльність Пилипчука "прозвітували" польські ЗМІ, повідомивши, що у справі Східної Галичини українська сторона висловила désintéressement (незацікавлення).

Серпень 1919-го був часом переможного походу Наддніпрянської та Галицької армій проти більшовиків. Звістки про місію Пилипчука — правдиві та вигадані — ускладнювали і без того напружені відносини Петлюри і Петрушевича. І хоча Пилипчук подав офіційне спростування інтерпретації своїх слів польськими журналістами, назад до Варшави його вже не пустили.

Під кінець вересня бої українців з більшовиками припинилися, натомість почалася війна з Денікіним. УНР стала більше потребувати дружби з Польщею, адже над Україною нависла загроза дипломатичної ізоляції і повної транспортної блокади з боку Антанти.

Нову місію УНР, складену як з наддніпрянців, так і з галичан, очолив міністр юстиції та керуючий справами МЗС УНР Андрій Лівицький. За інструкцією уряду від 26 вересня місії, у крайньому разі, дозволялося тимчасово поступитися полякам Холмщиною і Підляшшям. Місія не повинна була йти ні на які поступки у справі Східної Галичини, вказуючи, що це компетенція Паризької мирної конференції.

Переговори почалися у жовтні. Як і минулого разу, українців попросили виступити з односторонньою декларацією. Текст, складений відповідно до інструкцій українського уряду, поляки відмовились приймати. Щоб не зривати переговори, Лівицький пообіцяв "допрацювати" декларацію.

Члени місії-галичани (Степан Витвицький, Антін Горбачевський, Михайло Новаківський) відмовлялися йти на територіальні поступки, розраховуючи, що найближчим часом Антанта ухвалить сприятливе рішення щодо Східної Галичини. Лівицький та наддніпрянці схилялися до компромісу з поляками з огляду на погіршення воєнно-політичної ситуації в Україні.

Новий раунд перемовин розпочався 11 листопада. Для розгляду питання Східної Галичини вирішили створити окрему двосторонню комісію, куди українська місія делегувала членів-галичан. Наступного дня Лівицький склав заяву, що мала стати підготовчою до декларації, якої весь час домагалися поляки. Північний кордон УНР визначався по Припʼяті, а на ділянці східніше за Західний Буг про його вигляд мали домовитись на подальших переговорах, результати яких планували затвердити на Паризькій мирній конференції.

15 листопада уряд УНР скоригував інструкцію для місії, дозволяючи на Волині поступитися територією до річки Турії (максимум — до Стира), а на Галичині — до "лінії Бартелемі". Або ж домагатися якнайширшої автономії для галичан у складі Польщі. І саме тоді місія отримала серйозні причини для перегляду позиції щодо галицького питання: Галицька армія перейшла на бік Денікіна, політичне керівництво ЗОУНР виїхало до Румунії, а конференція в Парижі затвердила Статут для Східної Галичини, який передбачав надання Польщі мандату на управляння цим краєм на 25 років.

Поляки прагнули безумовного визнання приєднання Східної Галичини, тому з нагоди рішення Антанти влаштували дипломатичний демарш і посилили тиск на українську місію. Галичани у своїй окремій комісії прогнозовано ні до чого не домовились. Оскільки в самій місії не було єдності, Лівицький вирішив заручитися підтримкою уряду. 27 листопада він виїхав з Варшави, але до Камʼянця не доїхав. У той час керівництво УНР було розпорошене, а українська армія переживала драму оточення в "трикутнику смерті". Тож Лівицький отримав запротокольовану згоду на декларацію від відомих українців (переважно втікачів-наддніпрянців) на зустрічах у Тарнополі, Львові та Варшаві.

2 грудня 1919 року голова української місії подав польській стороні довгоочікувану декларацію. В ній зазначалося, що кордон УНР з Польщею буде проходити по Збручу і через північно-західну Волинь. Із семи членів місії четверо відмовилися затвердити такий текст — всі галичани та наддніпрянець Петро Мшанецький. Відтак вони вибули зі складу місії.

Варшавська декларація Лівицького поглибила розкол між УНР і ЗОУНР, хоча фактично дороги двох українських республік розійшлися раніше. Натомість документ відкрив шлях до політичної і військової співпраці УНР з Польщею. Ще раніше на запрошення Петлюри польські війська перетнули демаркаційну лінію Липка і зайняли Камʼянець. Незабаром більша частина державного апарату і військ УНР опинилася на підконтрольній полякам території, а сам Головний отаман виїхав до Варшави. Решта української армії вирушила в Зимовий похід денікінськими тилами.

Новий 1920 рік приніс сприятливі зміни у ставленні до "російського питання" міжнародних арбітрів. Ставка Антанти на "білу" Росію себе не виправдала: Колчак і Денікін опинилися за крок до розгрому. Тепер союзники схилялися до стратегії стримування і розбудови "санітарного кордону" навколо "совдепії". Новоствореним державам (Польщі, республікам Балтії і Південного Кавказу) рекомендували розпочати з більшовиками мирні переговори. На військову підтримку Антанти вони могли розраховувати лише у випадку порушення Червоною армією їх "законних" кордонів.

У січні Антанта визнала де-факто Грузію та Азербайджан. Можливо, так само міг настати перелом і в ставленні до України, але, на відміну від 1919-го, українські уряд і військо вже не контролювали жодного клаптика території. Антанта просто не бачила ознак життя УНР.

В цей час у деяких дипломатичних колах Європи розглядали варіант збереження України як невеликої буферної держави на правобережжі Дніпра. Підставою вважався той самий кордон 1772 року, який можна було спробувати підвести під визначення "законного", а отже — гарантованого Антантою від більшовицького вторгнення. У звідомленні голови військової секції делегації УНР у Парижі Володимира Колосовського за 1 березня 1920 року зазначалося, що Україна могла претендувати на територію, обмежену Збручем, Стирем, Припʼяттю і Дніпром площею 160 тис. км2 з населенням 12 млн. осіб.

Втім, Антанта єдиним "законним" кордоном на сході вважала затверджений 8 грудня 1919-го. Польщу застерігали навіть від спроб провести на окупованих територіях плебісцит. Не маючи дозволу на анексію, Варшава ще в 1919-му запровадила Цивільне управління східних земель, зі складу якого 17 січня 1920 року було виділено Цивільне управління земель Волині та Подільського фронту. Хоча поляки і схвалили декларацію місії Лівицького про кордон по Збручу, польська цивільна адміністрація на Поділлі та Волині поводилася свавільно — так, ніби жодних українських прав на цю територію Польща не визнає.

Антанта застерігала Варшаву від продовження війни з більшовиками і закликала погодитись на мирні пропозиції Москви. А пропозиції ці були щедрими: 28 січня 1920 року Ленін та нарком закордонних справ РСФРР Чичерін запропонували встановити кордон, близький до "лінії Дмовського". Однак Пілсудський не вірив у щирість російських революціонерів. Гарантією миру на сході він вважав тільки військову поразку більшовиків та створення буферних держав.

Наближався час походу Пілсудського на Київ, і, щоб виглядати визволителем, а не окупантом, Польщі терміново був потрібен союз із УНР. Переговори у Варшаві відновилися 11 березня. Польська сторона попередила, що готова допомагати визволяти Україну лише до лінії 1772 року. Одночасно поляки посилили тиск, щоб отримати від Лівицького згоду на власний проєкт польсько-українського кордону. Оскільки справа Галичини була полагоджена ще у грудні, то йшлося про кордон на Волині.

На засіданні 9 квітня польська делегація вимагала 7 із 12 повітів Волині: Володимирський, Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський, Кременецький і Острозький. Крім того, поляки відкидали претензії української місії на території Мінської губернії до Припʼяті. Такі умови перевершували найгірші очікування українців. Переговори зайшли в глухий кут.

13 квітня поляки запропонували незначні поступки: залишити Україні Острозький повіт, розділити кордоном Кременецький, а щодо Рівненського, Дубенського і західної частини Кременецького, що поки відходили до Польщі, остаточно порозумітися пізніше. У кращому разі українці могли розраховувати на повернення в майбутньому територій приблизно по Стир. Це вже було щось. Наступного дня Лівицький виїхав на консультації з урядом до Камʼянця.

Думки українських урядовців розділилися. Міністрів Івана Огієнка та Миколу Шадлуна після всіх неприємностей, яких ті зазнали від польської адміністрації на Поділлі, умови договору не надихали. Натомість військовий міністр Володимир Сальський, який спільно з польським командуванням займався формуванням нових українських дивізій, висловився за негайне підписання угоди. До цього схилявся і сам змучений переговорами Лівицький. Голови уряду Ісаака Мазепи на місці не було — в цей час він подорожував у пошуках армії Зимового походу. Невиразно з приводу договору висловилися і провідні українські партії.

Фінальне засідання польсько-українських переговорів розпочалося 21 квітня, після повернення до Варшави Лівицького. Хоча голова місії не мав позитивної резолюції уряду, він був рішуче налаштований підписати договір. Несподівано, коли українська сторона вже схилялася до редакції від 13 квітня, польський делегат Маріуш Шумляківський став вимагати прибрати з тексту згадку про пізніше вирішення питання Рівненського, Дубенського і частини Кременецького повітів.  

Це вже було занадто. За свідченням адʼютанта Петлюри Олександра Доценка, "Лівицький кричав на Шумляківського як не знаю на кого і прибувши на Алею Руж (резиденція української місії — М. М.) заявив, що він просить про демісію (складення обовʼязків — М. М.)". Українські дипломати почали готувати валізи.

Переконувати Лівицького повернутися поїхав соратник Пілсудського Валерій Славек. Терміново до резиденції Пілсудського у варшавському Бельведері викликали віце-міністра закордонних справ Польщі Яна Домбського. Пізніше туди прибули також Симон Петлюра, Славек та збентежений Лівицький. Зрештою о 1.40 22 квітня після кількох годин напружених переговорів Лівицький та Домбський поставили свої підписи під текстом політичної конвенції угоди.

Варшавський договір встановлював таку лінію проходження польсько-українського кордону: від Дністра вздовж Збруча, далі вздовж колишнього російсько-австрійського кордону до Вишгородка, далі на північ через Кременецькі гори і по лінії на схід від Здолбунова до східної межі Рівненського повіту. Північний кордон проходив межею Мінської губернії до Припʼяті, а далі Припʼяттю до Дніпра. Остаточне врегулювання на ділянці Рівненського, Дубенського і західної частини Кременецького повітів відкладалося на пізніше.

Окремий пункт угоди застерігав, що польський уряд визнає за Україною територію до лінії 1772-го року, яку Польща вже контролює або отримає від Росії збройним чи дипломатичним шляхом. Отже, за власним переконанням, поляки не нападали, а лише "повертали" назад від Росії польські історичні землі. Звісно, Петлюра сподівався, що за допомогою Польщі, повстанців та армії Зимового походу вдасться опанувати також Лівобережжя і чорноморське узбережжя. Однак навіть під час максимальних успіхів у травні 1920 року польсько-українські війська не зайняли всі території до лінії 1772 року. 

Детальніше про ці події читайте тут

    Реклама на dsnews.ua