"Без світла прожити можна, без води — ні", — інтерв’ю зі Святославом Павлюком про ризики для водогонів, підвищення тарифів та підготовку до перебоїв з водопостачанням

— Ще з весни президент України Володимир Зеленський говорив про можливі удари по водопостачанню. Наскільки це серйозна загроза, які тут вузькі місця у водоканалів?

— Не знаю, на підставі яких даних президент про це говорив, — не моя сфера коментування. Але водоканали цією проблемою займаються. Усі розуміють: ми не один рік живемо у воєнних реаліях і відсутність води в місті — чутливіша проблема, ніж відсутність електроенергії. Без світла прожити можна, без води — ні.

Перелічувати конкретні вразливі місця не варто, щоб не підказувати ворогу ідей. Очевидно, що це елементи водозабору, водопідготовки, передавання, каналізації та енергопостачання — стандартний набір. Заходи зводяться до двох речей: фізичний захист об’єктів і резервування. Плюс генератори, аби можна було перебути перерви в електропостачанні та відновити роботу насосів.

Крім того, є ще водовідведення. Водовідведення навіть критичніше за водопостачання. Це базова річ, про яку забувають. Спочатку треба "заживити" каналізацію, а вже потім — водопостачання. Інакше все попливе на вулиці. Споживач бачить лише воду з крана, але проблема значно ширша.

І це не просто питання насосів. Є водоканали з двома насосами, а є — з двомастами. Якщо у вас 200 одиниць обладнання, потрібна зовсім інша логістика пального й обслуговування. До того ж генератори не працюють на повну потужність, а відцентрові помпи в мінімальному режимі не дають повного тиску. З’являються гідроудари, повітряні пробки. Перерви з електрикою — це зовсім інша експлуатація, з підвищеним навантаженням на диспетчерські служби. І це все в умовах, коли водоканали системно недофінансовані.

— Чому?

— Біда в тому, що водоканали стагнаційно зношені — вони сидять без грошей. Особливо ті, що регулювалися НКРЕКП до цього року: мають мільярдні борги, бо штучний тариф не покривав навіть операційних витрат. Їх працездатність залежала від спроможності міського бюджету дотувати.

Ці водоканали востаннє переглядали тарифи для населення у 2021 р. Тоді електроенергія коштувала близько 2 грн/кВт-год, зараз — 8–14 грн [мається на увазі ціна на енергоринку, — "ДС"]. А електрика — це близько третини собівартості води в деяких водоканалах. Замість розвитку міста роками "проїдали" дотації на покриття збитків.

— Поясніть, як працювала модель тарифоутворення для водоканалів і чому виникло це хронічне недофінансування.

— Водоканали здебільшого у комунальній власності. Іншої діяльності, крім постачання води, у них немає. Іншого джерела доходу немає. Витрати покриваються лише з тарифу.

У малих водоканалах тариф встановлювлює місцеве самоврядування. Великі — ті, що обслуговують понад 100 тис. населення і подають понад 300 тис. м³ води на рік — підпадали під НКРЕКП. Це переважно обласні центри та найбільші міста.

Саме регулятор затверджував тарифи з політичних міркувань: реальну собівартість занижували. У результаті, наприклад, за ринкової ціни електроенергії 10 грн/кВт-год у тарифі закладали 4 грн. Реальна зарплата зварювальника — 23–30 тис. грн, у тарифі — 14–18 грн. Знайти кваліфікованих людей за такі гроші неможливо.

Звідси розрив: у малих водоканалах тариф 60–110 грн, у великих — 25–40 грн, і він не покривав навіть операційку, не кажучи про інвестиції. Ще треба пам´ятати, що після реформи місцевого самоврядування до великих міст приєдналися малі громади та села, і потрібно було вкладати гроші в каналізацію цих приєднаних територій. Замість розвитку — постійне покриття збитків.

— А що змінює закон, який набрав чинності в березні? Він передає повноваження зі встановлення тарифу міським радам. Вирішує він проблему чи ні?

— Він змінює картину: тариф у великих водоканалах може підняти місцева влада. До якої міри зберігається нагляд НКРЕКП — поки не до кінця ясно. Частину проблем закон вирішує. Але м’яч тепер на боці міста. Місцеві депутати мають вийти і сказати виборцям: ми піднімаємо тариф! На тлі корупційних скандалів і звичної риторики в стилі "не маєте права підвищувати" — це політично складно. Гра переходить з економіки в політику. Однак шанс на зміни тарифу закон дає.

Плюс ще один момент: переоцінка основних фондів. Наскільки я бачу, закон це питання не вирішує. У тарифі вартість активів закладена за наявною балансовою вартістю — а вона копійчана. Труба, прокладена у 1980-х, на балансі коштує 20 коп., хоча реально — 20 тис. грн. Тож на амортизацію (складова тарифу) закладається мізерна сума. Аби нормально оновлювати основні фонди, треба зробити їхню переоцінку.

— Закон дає водоканалам приблизно 90 днів на розрахунок нових тарифів. Які орієнтовні числа можуть бути, наприклад, по Львову?

— Тариф — це відповідь на питання "чого ви хочете?" Якщо ви хочете, щоб водоканал був беззбитковим — щоб місто не дотувало його кожен рік — тариф має бути близько 50 грн/куб. Якщо хочете надійності постачання (резервні нитки, цистерни, готовність до аварій) — близько 60 грн/куб. Якщо хочете цифровізації та можливості скоротити персонал — тариф ще помітно зросте, але потім почне знижуватися за рахунок зменшення питомих витрат.

У точці інвестиційного максимуму ви отримуєте користь, бо, скажімо, можна встановити сонячні станції і суттєво зменшити споживання електроенергії. Це величезні обсяги. До Львова, Дніпра і багатьох міст вода йде з відстані 100 км, там працюють великі насосні станції. Це теж враховується.

— Скільки реально коштує кубометр води і чи це справді багато для людей?

— Зараз у Києві офіційний тариф для населення — близько 30 грн, а у малих водоканалах Житомирщини, Чернігівщини, Львівщини — 70, 80, 120 грн. У малих громадах дотацій просто немає, тому там встановлений реальний тариф. А у великих містах усе прикривається "політичною доцільністю" — людям, які заробляють більше, чомусь не дозволяють платити реальну ціну.

При цьому різниця в платіжці мінімальна. Середнє домогосподарство споживає близько 4 "кубів" води на місяць на людину (130–135 літрів на добу). Якщо подвоїти тариф, споживач платитиме, але це не критичне здорожчання. Люди в малих містах платять за такими тарифами. Не ті гроші, через які варто робити трагедію. А для водоканалів це сотні мільйонів дотацій з міських бюджетів щороку.

— Що, окрім тарифу, може дати водоканалу більшої стійкості в наших умовах?

— Резервування. Більшість міст прокладали трубопроводи однією ниткою. Якщо є пошкодження — варіантів немає. Інженерно правильна схема — дві гілки з камерами перекидання: одну вимкнули, переключилися на іншу. Але економили скрізь, тому здебільшого одна нитка зараз.

Будь-яке пошкодження — місто без води. А якщо взимку, то вода замерзає — і ремонт триває довше. Газ можна перекрити, електроенергію — обірвати й під’єднати. А трубу під землею у мерзлоті поки відкопаєте…. Часто єдиний вихід — прокласти збоку нову траншею, обійти зону пошкодження, врізатися в наявну трубу.

Якби водоканали мали гроші в тарифі — закупили б техніку, цистерни, баки. Але в тарифі цього немає. Водоканали — це поганий бізнес: вони тотально залежать від фінансування міста або держави.

— Є якісь приклади аварій?

— Так. Торік аварія у Львові показала ці слабкі місця. Тоді прорвало магістральну трубу, цілий мікрорайон чотири дні був без води, розвозили цистернами. І почало банально не вистачати машин. Підключали приватних постачальників — тих, у кого є цистерни з гарантованою безпекою. Але це аварійний режим, не норма.

— Що з водовідведенням і вимогами ЄС?

— Зараз дискусія про тариф зосереджена на питній воді. Це і є проблема. Якість стоків залишається за бортом. У ЄС вимоги до очищення води перед поверненням у природу високі, і там вартість водоочищення може бути навіть вища за вартість водопостачання.

З глибшою європейською інтеграцією доведеться включати в тариф те, чого ми ніколи не включали. Наприклад, фосфор, який у нас з води не виділяють (технологія наших очисних видаляє фосфор недостатньо). А річки від нього цвітуть…

Плюс кліматичні аномалії: дощі, що виливають місячну норму за день. Значна частина цієї води через забудову йде в каналізацію і на очисні споруди. Систему треба розбудовувати, щоб транспортувати такі обсяги.

— А кадри? Хто сьогодні працює на водоканалах?

— Якщо дивитися на вікову структуру, то переважно люди передпенсійного віку. Молоді мало. Водоканали неконкурентні як роботодавці. Зарплати — типу 18 тис. грн.

А обладнання сучасних водоканалів — це технічно складні речі. Дорогі засувки, помпи, системи диспетчеризації — для роботи з ними потрібні люди з кваліфікацією і культурою праці.

— Якщо ми говоримо про Smart Grid в електроенергетиці, то наскільки актуальні цифровізація і штучний інтелект для водоканалів?

— Це дуже актуально, але впирається в те саме: спеціаліста високого класу за 18 тис. не найняти. Помпи мають різний ККД за різних тисків і обсягів. Управління помпами в реальному часі дає істотну економію — мільйони кіловат-годин на рік.

Але був парадокс із регулятором. Ви, скажіть, що встановлюєте частотні приводи, автоматику, скорочуєте споживання — і НКРЕКП просто забирає цю економію з тарифу. Ви не можете внутрішньо реінвестувати ці гроші. Споживали мільйон кіловат-годин, скоротили на 100 тис. — заберіть 100 тис. із тарифу. Стимул до енергоефективності зникає. Навіщо економити та модернізуватись? Щоб зменшити собі тариф?

— А робота з банками і донорами? Як водоканали залучають кошти на модернізацію?

— Водоканали — ідеальні позичальники: вода — це проєкт, який не може не працювати. Та напряму кредит водоканал часто взяти не може — це робить місто під гарантію бюджету.

Більшість модернізацій в Україні відбувається за рахунок міжнародних банків розвитку. Це ЄБРР чи Європейський інвестиційний банк. Вони дають можливість залучати грантову компоненту. Через гранти знімаються відсотки — і кредит виходить майже безкоштовним.

Якби в тарифі була нормальна амортизація, модернізацію можна було б робити з власних коштів, без міжнародної бюрократії, а вона важка: офіс управління проєктом, купа документації, формальна частина, що затягує процес на роки.

— Запчастини, обладнання, насоси — це переважно імпорт?

— Так, здебільшого імпорт. Колись насоси робив Мелітопольський завод, але Мелітополь окуповано. Питання якості тих насосів — окрема історія.

Головне — не ціна закупівель, а життєвий цикл. Засувка має стояти в землі 40 років. Якщо вона заклинить — ви не зможете перекрити трубу, і вода піде в землю. А чинні правила закупівель змушують брати найдешевше. Якщо ви виставляєте жорсткі характеристики, аби відсіяти китайські й турецькі варіанти на користь австрійських чи німецьких, вас звинуватять у "заточці" (умисне формування тендерних вимог). Та якщо рахувати весь життєвий цикл, дорога надійна засувка обходиться за менші кошти, ніж кілька замін дешевих.

— Є ще загрози, окрім фізичних ударів?

— Кібератаки. У водоканалі з розгалуженою мережею диспетчеризація — це сервери, управління насосами. Втрата серверної інфраструктури — це втрата керованості системою.

— Якби Ви могли дати читачам одну справді практичну пораду — як домогосподарству розумно підготуватися до можливих перебоїв із водопостачанням? Що варто знати наперед і що мало хто враховує?

— До таких перебоїв можна готуватися на трьох рівнях: підприємство водопостачання, будинок і квартира.

Рівень міста. У разі серйозних проблем водоканал інформує про очікуваний час відновлення через свій сайт, гарячу лінію, чат-бот або радіо. Якщо цей період короткий — достатньо дочекатися відновлення. Якщо він затягується на 5–6 годин і більше, водоканал зазвичай розпочинає розвезення води автоцистернами. Місця стоянки цистерн публікується на сайті підприємства — дізнайтесь про це заздалегідь, а не в момент кризи. У період воєнних дій ворог неодноразово бив ракетами і дронами по місцях скупчення людей, тому оголошень в широких медіа може і не бути. Особливо слід бути обережними у містах, близьких до фронту, там може бути інша схема оповіщення.

Для компактних мікрорайонів варто порушити питання перед адміністрацією: чи є у водоканалу або в районі достатня кількість великих пластикових баків на 2–3 куби? Цистерна може злити воду в такий бак і поїхати по нову партію води, а не витрачати час на розлив в індивідуальні каністри. У разі масштабної аварії таких баків катастрофічно бракує — це варто перевірити заздалегідь. Наявність такого бака істотно підвищить рівень забезпечення мешканців водою з перевізних автоцистерн і за належного облаштування — знизить ризик потенційного ураження людей ворогом.

Рівень будинку. З'ясуйте, чи може вода з міської мережі при зниженому тиску самостійно, тобто без роботи помп підкачки, піднятися на верхні поверхи. Якщо ні, то подбайте про резервне живлення для цих помп: підійдуть генератор або акумуляторний блок з інвертором — такі ж, які використовувалися взимку для циркуляційних помп опалення. Без цього мешканцям верхніх поверхів доведеться носити воду вручну.

Зверніть окрему увагу на літніх сусідів з верхніх поверхів — для них це може бути фізично непосильним завданням. Організуйте взаємодопомогу в будинку.

Проконсультуйтеся з керуючою компанією чи вашим управителем будинку щодо каналізації: у великих житлових комплексах каналізаційні насоси можуть не працювати без електроенергії та води, що створює ризик забивання мереж. Якщо така загроза існує — мешканців будинку слід попередити про обмеження користування каналізацією.

Окремо — про пожежну безпеку. Відсутність водопостачання означає, що у разі пожежі вогонь нічим буде гасити. Наявність якісного великого вогнегасника в будинку — це не надмірність, а базове страхування ризику. Мешканці повинні знати, де він, і мати до нього доступ.

Рівень квартири. Практикуйте економне використання води під час перебоїв: воду після миття рук збирайте і використовуйте для зливу унітазу. Це дрібниця, яка суттєво продовжує запас.

— Який запас води варто мати вдома — скільки літрів на людину і на скільки днів? І чи має сенс встановлювати гідроакумулятор?

— Щодо запасу у квартирі, то орієнтир для міських умов — 3–4 літри на людину на добу для мінімальних потреб (пиття, приготування їжі, гігієна рук). Якщо є малі діти або особи з особливими потребами — норму слід збільшити вдвічі. Оптимальний запас — на три доби, тобто близько 10 літрів на людину. Разом з тим значна частка використання води – це зливання унітазу, і кожне з них — це 4–5 літрів. Реалістично в квартирі можна зберігати 2–3 десятилітрові пластикові каністри з водою, це дасть можливість повністю покривати мінімальні потреби протягом однієї-двох діб.

Тепер про прихований резервуар, про який забувають. У більшості квартир встановлені електричні бойлери — а кожен бойлер є баком-накопичувачем на 60–100 літрів чистої питної води. У разі перебою цю воду можна і потрібно використати. Алгоритм простий:

1. Вимкніть бойлер з розетки, щоб не згоріли нагрівачі, коли впаде рівень води.
2. Перекрийте вхідний кран холодної води в квартиру.
3. Відкрийте два крани одночасно: вищий відносно підлоги (наприклад, кухонна мийка) на гарячу воду — туди зайде повітря, і нижній (наприклад, ванна, шланг душу) на холодну — звідти потече вода з бака, яку можна злити у посудину.
4. Якщо вода не пішла — рукою відкрийте запобіжний клапан тиску на бойлері: через нього в бак зайде повітря і витіснить воду.
5. Після відновлення водопостачання не забудьте стравити повітря з бойлера у звичному порядку перед його повторним увімкненням в розетку.

А от гідроакумулятор, як правило, не виправданий — його об'єм (зазвичай 8–15 літрів корисної ємності) занадто малий, щоб суттєво вплинути на автономність. Він корисний передусім для вирівнювання тиску, але не як засіб зберігання. Вигідніше мати кілька звичайних каністр на 10–20 літрів і знати, як злити воду з бойлера.