Три роки проєкту "Я не забуду". Як історії війни звучать через долі конкретних людей

Соціальному проєкту "Я не забуду", що виходить на телеканалі "Дім", виповнюється три роки. За цей час програма перетворилася з телевізійної ініціативи на повноцінний суспільний майданчик, де історії війни звучать через долі конкретних людей – військових, їхніх родин, волонтерів і тих, хто пережив втрати та випробування.

У студії проєкту відбуваються зустрічі після довгої розлуки, звучать освідчення, здійснюються мрії та народжуються нові зв’язки. Напередодні виходу 145-го епізоду керівник проєкту "Я не забуду" Ольга Бариляк розповіла "ДС", як трансформувався формат, у чому його головна місія сьогодні та чому такі історії залишаються важливими для українського суспільства і через три роки повномасштабної війни.

— Як ідея програми "Я не забуду" трансформувалася за ці три роки?

— Починалося все з ідеї зробити 10 випусків, які мали би просто розповідати про героїчні вчинки українців під час війни: наприклад, хтось допоміг виїхати з евакуації або тимчасово взяв під опіку чужих дітей.

Але вже скоро ми зрозуміли, що можемо не просто розповідати історії, а давати їм продовження в нашій студії. Тобто влаштовувати людям перші зустрічі після полону, знайомити батьків, чиї діти разом загинули на передовій, знаходити загублених побратимів, залучати відомих людей для здійснення мрій тих, хто на це заслуговує.

Врешті-решт, днями в ефірі буде 145-й епізод. І зупинятися ми точно не плануємо.

— Чи змінилася місія проєкту з початку повномасштабної війни?

— Місія лишається незмінною — дати можливість військовим, їхнім сім’ям чи постраждалим внаслідок війни розповісти власні історії на широку аудиторію.

Якщо у перші дні повномасштабної війни українці знали поіменно кожного закатованого чи зниклу дитину, то зараз у новинах здебільшого сухі цифри і локації. А ми прагнемо розкрити ім’я, обличчя, подвиг конкретної людини – і таким чином зафіксувати її в історії нашої країни.

— У чому, на вашу думку, головна цінність програми для українського суспільства сьогодні?

— Зараз є тенденція повернення до розважального контенту, який був до повномасштабної війни. Це зрозуміло – глядач хоче відволіктися, відпочити. Але має лишатися майданчик і для військових, їхніх сімей, волонтерів і людей, які потребують допомоги. Проєкт "Я не забуду" — це саме той майданчик уже три роки. І

— За якими критеріями ви обираєте героїв для ефірів?

— Ми не шукаємо "героїв" для програми – ми шукаємо реальних героїв у житті, про вчинки яких мають знати українці. У першу чергу звертаємо увагу на історії військових та їхніх родин, які шукають важливих для себе людей: хочуть зустрітися із загубленими побратимами, подякувати своїм рятівникам, знайти підтримку або підтримати інших.

Якщо в наших силах виконати запит людини — значить ми беремося за розробку її історії. Якщо розуміємо, що ця історія може змінити чиєсь життя — ми беремо її в ефір. Глобально критерій, мабуть, один — щирість людей і реальна потреба в нашій допомозі.

— Чи є історії, які особливо вплинули на вас особисто?

— Найсильніший поштовх дають ветерани після важких травм або ампутацій. Люди, у яких лишилася одна кінцівка з чотирьох, справляються з побутом, читають лекції, пишуть пісні. Або ж після втрати зору навчаються в університетах, опановують нові професії.

Коли за один робочий день чуєш десяток подібних історій, одразу припиняєш скаржитися на дрібниці, більше рухаєшся і ставиш масштабніші цілі. Якщо ці люди можуть — то що заважає іншим?

— Який відгук глядачів для вас був найбільш неочікуваним або зворушливим?

— Дуже розчулює, коли глядачі пишуть, що дивляться кожен випуск.

Одного разу ми отримали звернення 10-річного хлопчика Максима, який допомагає мамі доглядати військових у лікарні і разом із нею дивиться всі випуски. Ми зв’язалися з ним, і він сам став героєм одного з наступних епізодів — зустрівся у студії зі своїм кумиром, українським військовим.

Після випуску про загибель наших на Курському напрямку ми отримали багато звернень від глядачів, чиї рідні там загинули. Ми зняли другу серію і познайомили родичів, щоб вони могли підтримати одне одного.

Були й романтичні історії. Одна глядачка попросила контакт нашого героя, батька загиблого військового з Харкова. З дозволу обох ми їх познайомили.

А найбільш зворушливим стало те, що ветеран з ампутованими кінцівками після участі у проєкті запропонував нашій редакторці стати хрещеною мамою його сина.

— Часто трапляються випадки, коли програма реально змінювала життя героїв?

— Думаю, це більшість випусків.

У нашій студії вже було близько десятка освідчень, і майже всі пари одружилися після ефіру. Десятки людей, які вперше зустрілися під час зйомок, підтримують зв’язок досі.

Ми допомагали швидко закривати петиції, збирати кошти на протези, організовували відпочинок для військових у горах. Але головне те, що наші гості були почуті, їхні історії розказані широкій аудиторії, а імена і долі зафіксовані. Тепер це історії не однієї родини, а спільна пам’ять.

— Скільки часу триває підготовка одного випуску?

— Є історії, де від першої розмови до ефіру проходить 3–6 місяців — наприклад, коли ми чекаємо завершення реабілітації військового або шукаємо людину лише за позивним. Бувають і епізоди, які готуються тиждень-два. Все залежить від історії та обставин.

— Які історії ще залишаються нерозказаними?

— Є багато історій, які ми дуже хочемо розповісти, але обставини сильніші. Ми чекаємо на повернення військовополонених, з родичами деяких уже є попередні домовленості. Є й ті, хто принципово відмовляється від зйомок до завершення війни. Наприклад, лікар із Дніпра сказав нам: "Я з 24 лютого 2022 року жодного разу не виїжджав за межі міста і не зроблю цього до перемоги".

Ми поважаємо ці позиції і чекаємо. І водночас розуміємо: українці вже мають стільки історій, що їх вистачить на багато років – і, можливо, на не один проєкт. А для нашого колективу проєкт "Я не забуду" — це робота, за яку ніколи не буде соромно.