Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Шевченко у кожусі. Як з Кобзаря зробили справжнього більшовика і пролетарського поета

Четверг, 27 Февраля 2020, 20:00
Супермен та активіст Євромайдану - у такому образі оновлений і деколонізований Тарас Шевченко повернувся в український публічний простір у 2014 році, в розпал Революції Гідності. Так закінчилося його майже 100-річне символічне поневолення
Осучаснений Шевченко в образі активіста Євромайдану (художник Юрій Шаповал) і Супермена (художник Андрій Єрмоленко)

Осучаснений Шевченко в образі активіста Євромайдану (художник Юрій Шаповал) і Супермена (художник Андрій Єрмоленко)

Саме поразка Армії УНР та утвердження влади більшовиків в Україні вдягнули на Шевченка символічні кайдани у вигляді "кожуха пролетарського поета". 27 лютого 1920-го розпорядження Наркомату освіти УСРР про вшанування пам'яті поета ініціювало дискусію "Кому належить Шевченко?"

"Слава пророку пролетарской победы - Тарасу Шевченко!" - саме такий заголовок прикрашав першу шпальту газети "Красная Армия"11 березня 1920-го.
Передовицю було доручено написати Георгію Тасіну, майбутньому відомому українському режисерові і сценаристу, лауреату Сталінської премії. Однією зі знакових картин у творчості Тасіна стане "Алім" (1925), який по праву вважається першим кримськотатарським фільмом. Але у 1920-му Тасін був звичайним літературним співробітником та інструктором Політичного управління РСЧА, що вправно писав замовні політичні агітки.

Чи усвідомлював тоді майбутній режисер, що у своїй передовиці під невигадливою назвою "Тарас Шевченко", він докладається до творення канонічного образу Кобзаря? Цей образ на довгі 70 років увійде в усі радянські підручники та хрестоматії. "Напрасно мелко-буржуазные элементы, украинские шовинисты,- писав Тасін, - пытались присвоить Тараса Шевченко. Этот крестьянский поэт, певец пролетарской свободы, никогда не был с ними душой. Он наш рабоче-крестьянский трубадур, сзывавший весь трудовой люд на борьбу с классовым врагом, с помещиками и эксплуататорами".

Газета "Красная Армия" була друкованим органом Політичного Управління Українського воєнного округу (ПУУВО), що з 1919-го виходила в Києві російською мовою. Іншими словами, це був один із провідних засобів пропаганди в лавах РСЧА.
З першої шпальти газети "Красная армия" від 11 березня 1920 року

Звернення до спадщини Кобзаря у 1920 році виявилося невипадковим. Та й вперше ця проблема була порушена роком раніше.

Використати шевченківську спадщину аби презентувати себе як "своїх" - справжніх захисників інтересів українського народу - було розумним кроком. Певним чином він навіть був щирим, оскільки біля витоків цієї ініціативи в УСРР стояли прорадянські ліві українські партії. У 1919-му мова йшла про українських есерів-боротьбистів, які на своєму з'їзді саме у той час формально прийняли комуністичну платформу, та УСДРП (незалежних), які планували проведення з'їзду, але більшовики його зірвали. На початку березня 1920-го обидві ці політичні сили вже називалися комуністами - Українською комуністичною партією (боротьбистів) (УКП(б)) та Українською комуністичною партією (УКП). Мало того, 27 лютого 1920-го розпорядження Наркомосу УСРР губернським відділам народної освіти про вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка УСРР підписав нарком Григорій Гринько, який був комуністом-боротьбистом

У розпорядженні зазначалася вимога, аби "святкування пройшло при активній участі якнайширших кіл робітників і біднішого селянства". Також вказувалося, що до затвердження остаточного кошторису в розпорядження кожного губернського відділу освіти надається один мільйон рублів для влаштування урочистостей. Але головний посил полягав у тому, аби "не допустити, щоб пам'ять великого співця батрацької долі була використана для боротьби з робітничо-селянською владою".

Ідею відзначати в Україні шевченківські дні більшовицькі керманичі підхопили ще у 1919 році. Тоді вони як ніколи потребували підтримки широких верств українського селянства у протистоянні з Армією УНР. Про серйозність тогочасних намірів більшовиків свідчив кошторис витрату 170 тис рублів. Досить серйозна сума для країни, яка перебувала в стані громадянського конфлікту, а економіка - на грані колапсу.

З протоколу засідання Ради народних комісарів УСРР про виділення коштів на вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка від 24 лютого 1919-го відомо, що виділялося 20 тис. рублів на друк 100 тис. примірників вкладки до газети "Известия", 30 тис. руб. - на 50 тис. брошур з біографією Шевченка, а на видавництво плакатів для шкіл та казарм - 24 375 руб. Крім того, Наркомос мав віднайти ще 30 тис. руб. на урочистий концерт-мітинг у Харкові, а також на лекції та інші публічні заходи. Урочисті заходи проводилися і в Києві. Ось одне з таких оголошень:
Повідомлення про урочистий концерт з нагоди 58-х роковин смерті Шевченка/ "Червоний прапор", 9 березня 1919-го
7 березня 1919 року була ухвалена постанова народного комісаріату освіти УСРР "Про вшанування пам'яті Тараса Шевченка", яка визначила 11 березня як день пам'яті Кобзаря. Початок було покладено.

1920 рік став знаковим для більшовиків. Їм таки вдалося закріпитися в Україні. І тут знов прислужилася експлуатація образу Кобзаря як "пролетарського поета". Як же відзначала 59-ті роковини Шевченка радянська влада? Про це дізнаємося з відомчих газет Харківського та Київського губернських комітетів КП(б)У.

Попри те, що свято планувалося заздалегідь і навіть були створені спеціальні шевченківські комітети, у більшовиків не вистачало ані коштів, ані організаційних спроможностей. Розроблений план святкування в Харківський губернії, що включав концертний, лекційний, літературно-видавничий, художньо-декоративний складники, провалився.

У харківських бібліотеках знайшлося лише 30 тис. примірників творів Шевченка, з них - лише 20 штук видань "Кобзаря". Зрозуміло, що такої кількості було недостатньо для задоволення культурних потреб такого великого міста як Харків, не кажучи вже про масштабні святкування. Шевченківська ж комісія не мала технічних можливостей надрукувати брошури з віршами поета.

Амбітний план святкувань передбачав встановлення у Харкові монумента Шевченку, адже місто не мало свого пам'ятника Кобзарю. Гіпсове погруддя поета, встановлене більшовиками у 1919-му, знищили денікінці. В умовах економічної розрухи встановити навіть тимчасовий монумент Кобзарю у березні 1920-му виявилося нереально. Та й самі терміни підготовки були занадто стислі.

Але тим не менше, за три-чотири дні до офіційної дати на фабриках і заводах міста провели низку концертів-лекцій. Такі ж були організовані у навколишніх селах. Щодо решти губернії, то за змогою комітет відправив по повітових містечках лекторів і розіслав трохи літератури, але загалом організація свята у повітах лягла на місцевих активістів.
У самому Харкові в день роковин 11 березня головне дійство з ушанування пам'яті поета відбувалося на площі Тевелєва (нині - площа Конституції). Також ввечері для пролетаріату по харківських театрах були організовані безкоштовні концерти-мітинги та роздавалася наявна література про Шевченка.

Київська комісія з ушанування роковин Шевченка підійшла до організації свята ґрунтовніше. Всім домовим комітетам віддано наказ 11 березня прикрасити будинки червоними прапорами та килимами. Мета цих заходів була простою - запобігти появі жовто-блакитних стрічок.

У київських театрах ставили інсценування творів Шевченка. На вулицях продавалися листівки з портретами Шевченка та маленькі погруддя Кобзаря. Загальний наклад листівок становив півмільйона екземплярів.

Також збирали кошти на побудову пам'ятника Кобзареві, який планувалося встановити на Михайлівській площі на місці колишнього пам'ятника княгині Ользі, знищеного у 1919 році. Відкрили літературно-художню виставку пам'яті Шевченка, у підготовці якої взяв участь Георгій Нарбут.
Плакат-оголошення про виставку пам'яти Т.Г.Шевченка. Художник - Георгій Нарбут
Кульмінацією свята став мітинг. Для цього київська комісія віддала наказ 11 березня о 12-й дня усім робітникам провідних заводів міста вирушити організованим маршем до пунктів збору. Звідти робітники мали колонами пройти по Хрещатику, Прорізній і Володимирській, аби о 2-й дня зібратися на Михайлівській площі, де на місці пам'ятника княгині Ользі мало відбутися урочисте закладання пам'ятника Шевченкові та встановлення тимчасового погруддя поета. Розпорядженням губернських органів влади цей день було оголошено вихідним.
"Вісти Київського губревкому", 9 березня 1920-го
Ще одна цікава деталь. У березні 1919-го відбулося перейменування низки вулиць, в тому числі і Бібіковського бульвару на бульвар Тараса Шевченка. А на початку 1920-го, тобто вже після того, як з міста вигнали денікінців, київська влада окремим рішенням підтвердила це перейменування (11 номер у списку):
"Известия Киевского губревкома", 4 січня 1920-го
Але попри це назва "бульвар Шевченка" у лютневих та березневих радянських газетах 1920-го не зустрічається. Є лише Бібіковський бульвар!

Урочиста хода центральними вулицями була чітко регламентованою і відбувалася у суворій відповідності до радянської ієрархії. Першими йшли партійні організації та профспілкові осередки, за ними робітники Залізничного району, потім Печерського, Подільського, Шулявського, Деміївського і Міського. Під час мітингу з промовами виступили тогочасний очільник Червоної Української Галицької армії (ЧУГА) Василь Порайко та відповідальний в ЦК КП(б)У за Правобережну Україну Володимир Затонський.

Вся кампанія з ушанування 59-х роковин Шевченка зводилася до риторичного питання: "Кому належить Шевченко?" На всіх перших шпальтах, під час усіх мітингів і акцій радянська влада переконливо доводила, що він є виразником перш за все соціальних інтересів бідного селянства і робітників, читай - радянської влади, і є чужим для "дрібнобуржуазних українських шовіністів". Мало того, у 1920-му Шевченка навіть означали як "українського більшовика". Про це, зокрема, у своїй промові сказав Володимир Затонський: "В п'ятдесят дев'яті роковини смерти поета бідноти совітська влада закладає йому пам'ятника. [...] Ми шануємо Тараса як нашого попередника, як справжнього українського більшовика".
"Вісти Київського губревкому", 13 березня 1920-го
Фінальним акордом цього дійства стало заснування Канівського музею-заповідника "Могила Тараса Шевченка" 20 серпня 1920 року (нині - Шевченківський національний заповідник у Каневі). Саме ця подія стала точкою відліку інкорпорації відформатованої спадщини Шевченка в радянський канон.
Хрест на Могилі Тараса Шевченка. Кінець ХІХ ст
Шевченкова могила, впорядкуванням якої тривалий час займалися українські меценати, громада та родичі поета, перетворювалася на офіційне місце пам'яті.

Попри те, що у 1921 році радянська влада відмовилася від ідеї зробити день пам'яті Кобзаря вихідним днем (як відзначалося в одній із газетних статей, намагалися "ліквідувати культ Шевченка", хоча на тій же Київщині у 1924-му цей день увійшов у перелік "особливих днів відпочинку), шевченківські дні стали частиною офіційного канону. З 1921 року організовувався т. зв. "недільник пам'яті", коли українське населення зобов'язувалося безкоштовно працювати на громадських роботах. Звісно, що така форма святкування була більш корисною для відновлення зруйнованої економіки країни.
Крім того, у 1921-му Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) ухвалила постанову встановити у всіх губернських, повітових містах та великих селах пам'ятники Шевченку. Таким чином, почалося тиражування образу поета в публічному просторі.

Популяризуючи Кобзаря як "пролетарського поета", українська компартійна еліта і сама була прихильною до Шевченка на практиці. В помешканнях багатьох українських комуністів поряд з портретами Маркса і Енгельса можна було зустріти і портрет поета. Траплялися і портрети усіх трьох разом, як це було, наприклад, на посвідченнях делегатів з'їзду Комітету незаможних селян (комнезамівців).
З посвідчення делегату з'їзду комнезамів. 1922 рік

20 серпня 1925 року, за ініціативою академіка Володимира Різниченка, РНК УСРР ухвалив постанову "Про оголошення території могили Т. Г. Шевченка державним заповідником", що передавався у відання Наркомосу УСРР. Таким чином процес одержавлення було завершено.Кадр з фільму "Тарас Шевченко" (1926). Режисер Петро Чардинін. В головній ролі - Амвросій Бучма

У 1926-му, до 65-х роковин смерті поета, розпочалось активне впорядкування його могили. Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) зняло фільм "Тарас Шевченко" з Амвросієм Бучмою у головній ролі. Управлінню науковими установами та Управлінню політосвіти було доручено організувати справу з виготовлення пам'ятника, закладку якого передбачалося приурочити до першого ювілею Жовтневої революції. Планувалася також розбудова музею Шевченка, створення бібліотеки та туристичної інфраструктури включно з приміщенням для гостей, улаштуванням пристані, а також забезпечення заповідника пароплавом і човнами та місцем для купання.
Фотопортрет 1858 року
Таким чином, у 1920-му році, були зроблені засадничі кроки на шляху інкорпорації Кобзаря в радянський публічний дискурс. Українські націонал-комуністи, що стояли в авангарді "червоного ренесансу", йшли у фарватері власної візії українського національного генія. Але на догоду політичній кон'юнктурі зі спадщини Шевченка поволі зникала антиколоніальна складова. Його дедалі більше подавали широкій публіці винятково як борця за соціальне визволення. До Шевченка міцно приросли епітети співця селянської бідноти, народної волі, пролетарської перемоги, трудового люду без згадки про ідею національного визволення в його творчості. Не кажучи вже про суто естетичний, художній вимір його текстів - його більшовики узагалі воліли ігнорувати, зводячи "Кобзар" до набору більш або менш актуальних гасел.

Саме в 1920 році був в публічний обіг було введене "правильне" зображення поета. З того часу радянські газети як правило використовували автопортрет Шевченка 1860 року в шапці і кожусі, стилістично витриманий у селянському дусі. І навіть після проголошення незалежності "звільнення" Шевченка відбулося не відразу.

Автопортрет Т. Шевченка в шапці і кожусі. 1860 р.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество