Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Установчий з'їзд Української Комуністичної партії. Як "незалежники" укапістами стали

Суббота, 25 Января 2020, 20:00
25 січня 1920-го у Києві завершив свою роботу Установчий з'їзд Української Комуністичної партії (УКП, укапісти). Обстоюючи самостійну та рівноправну з Росією Українську соціалістичну республіку, укапісти сприяли посиленій увазі більшовиків до "українського питання"
Установчий з'їзд Української Комуністичної партії. Як

Шлях до створення своєї комуністичної партії у майбутніх укапістів виявився тернистим: від лівого крила у складі УСДРП у 1918-му та виокремлення в окрему УСДРП (незалежні) у січні 1919-го до відходу вже від їхньої партії у квітні-травні 1919 невеликої її пробільшовицької частини, яка самоназвалася як УСДРП (незалежні ліві) і в серпні 1919 об'єдналася з УПСР(комуністи) в Українську комуністичну партію (боротьбистів) (УКП(б)).    

Ставлення "основних" "незалежників" до більшовиків теж зазнавало змін: від співробітництва у лютому-березні 1919-го до конфронтації і навіть повстанства, причому під радянськими гаслами, у квітні-червні. Втім, вже на початку липня "Головний Повстанський штаб", очолюваний "незалежником" Юрком Мазуренком та українським есером Олександром Малолітком (таких як він есерів, на противагу колишнім однопартійцям-боротьбистам, називали ще "есерами центральної течії"), згорнув повстанську акцію.    

Реальні успіхи "штабу" у керівництві повстанцями виявилися скромними, та й основний ворог всередині літа 1919-го вже змінився - на Україну сунули денікінські орди. На той час лідери УСДРП незалежних ідейно дозріли до прийняття комуністичної платформи, але практичне втілення цього задуму було не на часі.    

18 липня 1919-го до Кам'янця-Подільського, де перебували владні структури УНР, увійшли загони "радянських повстанців". У повстанському обозі знаходився політичний провід "незалежників" та есерів центральної течії. Здавалося б, проукраїнський табір об'єднувався: за спогадами Панаса Феденка "уряд і соціалістичні партії влаштували їм теплу зустріч". Цьому сприяла і та обставина, що і до цієї зустрічі при уряді УНР перебував один з провідних "незалежницьких" теоретиків Михайло Ткаченко.

Михайло Ткаченко

"Незалежники" як і раніше наполягали на потребі встановлення радянської форми влади та кардинальної зміни всього політичного курсу УНР. Така позиція ні для кого не була новиною. Та незабаром з'ясувалося "дещо цікаве": в повстанському середовищі теж існують значні суперечності. Представники отамана Юрка Тютюнника давали вкрай негативну характеристику "Головному Повстанському штабу" на чолі з Мазуренком. В розмові з впливовими соціал-демократами Панасом Феденком та Ісааком Мазепою (тодішнім міністром внутрішніх справ) вони заявили про підготовку "штабом" державного перевороту.

Юрій Тютюнник. Фото 1920-ті рр./ Віртуальний музей УНР

Очільник контррозвідки УНР Микола Чеботарів доповів про можливість лівого перевороту особисто Головному Отаману. Останній вже встиг провести перемовини з Мазуренком, який наполягав на призначені себе воєнним міністром та на введенні інших "незалежників" до уряду. Чеботарів висловлював впевненість, що "...це акція большовиків замаскована повстанчим військом".

Микола Чеботарів

Петлюра віддав наказ про арешт лідерів УСДРП незалежних та "Повстанського штабу". Роззброєними були також їхні повстанські відділи, а отаман Діяченко (есер центральної течії) вбитий за не до кінця з'ясованих обставин. Звертаючи увагу на всеєвропейські події того часу, І.Мазепа відзначав у спогадах: "Демократію проти большевизму оборонили своїми організованими силами соціалістичні партії. Те саме було й на Україні".

Ісаак Мазепа

Втім, у середовищі поміркованих українських соціалістів знайшлося чимало заступників арештованих "лівих заколотників". До того ж незабаром з'ясувалося: підозри у спробі державного перевороту могли бути перебільшеними. Тому заарештованих звільнили - спершу представників есерів, а наприкінці серпня підійшла вже й черга "незалежників".  

Симон Петлюра сподівався, що "незалежники" візьмуться до організації повстанського руху проти денікінців. Проте, лідери УСДРП незалежних мали геть інші плани - вони взялися за створення самостійної Української Комуністичної партії. Це завдання було окреслене у відозві новоутвореного Організаційного комітету (ОК, Оргкомітет) УКП від 9 вересня 1919-го.    

Проект програми УКП за авторством Михайла Ткаченка та Андрія Річицького був датований ще липнем 1919-го. У ньому чітко визначаються мета партійного будівництва й основні розбіжності між майбутньою УКП та РКП(б), обласною організацією якої і була КП(б)У.

Проект Програми УКП

Автори переконували, що історичний момент для цього назріває: "Сама логіка історії з її невмолимими фактами веде до утворення Української Комуністичної партії. Та вона вже існує. Правда, не сконсолідована, не організована. Маються ячейки, гуртки, окремі особи без центру ідейного та організаційного, без керунку, програми і пляну роботи, мається добрий грунт в пролетарських масах України...". Між іншим Ткаченко та Річицький  вказували і на причини поразки російських більшовиків: "Своєю національно-економічною політикою на Україні, політикою російської великодержавності, політикою сіяння національної боротьби на Україні, комуністи України (мова про КП(б)У - А. К.) в значній мірі винні в хвилі селянських повстань, як всі йдуть під національно-українськими гаслами, винні в успіхах реакції Денікіна".  

Неабияке враження на авторів "Проекту програми УКП" справив памфлет "До хвилі" Василя Шахрая та Сергія Мазлаха. Вони підкреслено згадуються у "Проекті..." як "піонери" ідеї УКП. Справді, саме виключений з КП(б)У за "націонал-ухильництво" В. Шахрай свого часу першим оголосив про необхідність утворення самостійної Української Комуністичної партії.  

Василь Шахрай

За умов денікінської окупації робота над установчим з'їздом УКП не обіцяла бути легкою. Оргкомітет УКП свідомо дистанціювався від участі в повстанському русі, його діяльність мала суто організаційно-партійний та ідейно-пропагандистський характер.   Теоретичне обґрунтування переходу УСДРП незалежних на комуністичну платформу лягло на плечі Андрія Річицького. У написаній у грудні 1919 - січні 1920-го статті "Од демократії до комунізму" він так пояснював, чому поглиблення революційного процесу сприяло розколу міжнародної соціал-демократії: "Розпадається та неприродня коаліція, в яку втягнуто пролєтаріат... яка вела за собою робітничі маси з одного боку під гаслами соціалізму, а з другого - демократизму. Революція розбила цей паралєлізм, вона розколола соціаль-демократію на її складові частини: пролєтарську, для якої демократія вже втеряла всяке значення, і дрібно-буржуазну, для якої демократія є єдиною метою".   

Провідні діячі майбутньої УКП розглядали її як частину світового комуністичного руху. Однак ні для кого не було таємницею, що Комуністичний Інтернаціонал де-факто підпорядковувався Кремлю. Тому, попри декларовану непоступливість російським комуністам, колишні "незалежники" мали йти "на мирову" з ними. Момент для цього було обрано вдало: наприкінці 1919 року відбувалася певна ревізія більшовицьких поглядів на "українське питання". РКП(б) проявляла дещо більшу ніж раніше поступливість місцевим прокомуністичним силам.  

У грудні 1919-го представники ОК УКП Михайло Ткаченко та Юрій Мазуренко перебували в Москві. Вочевидь там вони й отримали попереднє "добро" на організацію окремої від КП(б)У Української Комуністичної партії. Тоді Мазуренко активно листувався з Християном Раковським, намагаючись пояснити свою позицію. В одному із таких листів він визнав помилкою участь "незалежників" у повстанському антибільшовицькому русі. Загальний тон листування витриманий у цілком товариському дусі.

Християн Раковський

27 грудня Юрій Мазуренко повідомив Раковському сумну новину: "Обстоятельства сложились не в нашу пользу: в Москве не удалось остаться и нас провезли с Брянского вокзала через Сортировочную прямо на Серпухов... здесь - болезнь товарища". Мова йшла про захворілого на тиф Михайла Ткаченка. Мазуренко висловлював сподівання, що відразу по одужанню товариша буде завершено детальніший доклад про їхнє ставлення до політики КП(б)У. Та все ж хвороба перемогла одного з провідних теоретиків укапізму. Відозва про скликання Установчого з'їзду УКП

Установчий з'їзд Української Комуністичної партії відкрився у Києві 22 січня 1920 року. Робота розпочалася з виступу члена ОК, відомого партійця Михайла Авдієнка. Він зазначив, що давно визріла потреба організації УКП має нарешті бути втілена в життя. На шляху до організації самостійної Української Комуністичної партії, зазначав доповідач, було чимало перешкод, котрі утверджували "процес реакції на Україні". Хоча "темна ніч ворожого панування над розбитими силами пролетаріату" розсіювалася, - зауважував М.Авдієнко, перед делегатами з'їзду лежала "велика праця... яка ще не приходилася на долю тої партії в якій ми працювали, на долю УСДРП". З'їзд одноголосно затвердив запропонований ним склад президії з'їзду: голова товариш Річицький, "товариш голови" Кулиниченко, секретарі товариш Фідровський і товариш Пустовіт.

Стенограма Установчого з'їзду УКП

Наступним слово взяв головуючий Річицький, який насамперед згадав про загиблих та відсутніх на з'їзді товаришів. На той момент Організаційному Комітету було невідомо про смерть в Росії "товариша Ткаченка". Невідомою лишалася й доля "піонера ідеї УКП" Василя Шахрая, який зник у протиденікінському підпіллі на Кубані. Обох удостоїли заочного звання "почесного Голови з'їзду". До цього ж списку "почесних голів" додалися Ленін та Зинов'єв...  

Основними завданнями з'їзду стали прийняття програми новоутвореної партії та обрання її політичного проводу. Першим головою УКП став Антін Драгомирецький - робітник, очільник Спілки деревообробників. До партійного ЦК увійшли Андрій Річицький, Михайло Авдієнко, Павло Кулиниченко, Юрій Мазуренко та інші. Затверджено було й програму партії авторства Річицького та Ткаченка.  

Загалом Програма УКП мала чимало спільного з програмою РКП(б), але різнила їх особлива увага укапістів до національного питання. Точку зору, котру представляли укапісти, можна означити як "погляд комуністів пригнобленої нації". Свій антипод вона знаходила у позиції російських комуністів, що прикривали великодержавницьку політику інтернаціоналістичною фразеологією.

Програма УКП

25 січня поява на політичному обрії нової комуністичної партії стала довершеним фактом. На короткий час склалася досить неординарна ситуація: в Україні співіснувало відразу три "українські" комуністичні сили - КП(б)У, УКП (боротьбистів) та УКП. "Самостийничество" двох останніх, попри всі розходження між ними, не на жарт хвилювало російських комуністів. Щоправда, існування УКП(б) поступово добігало кінця. Під тиском Комінтерну та центральних органів влади лідери боротьбистів незабаром ухвалять рішення про розпуск партії.  

З березня 1920 року укапісти стануть єдиною легально-опозиційною до КП(б)У українською партією. УКП була нехай не такою чисельною, як боротьбисти, але у багатьох відношеннях радикальнішою та менш піддатливою силою.   На момент організаційного становлення чисельність УКП заледве сягала шестиста активістів, та вже влітку 1920 року партійні ряди збільшилися в рази - до близько трьох тисяч осіб. Саме1920-й стане роком найбільших успіхів УКП. До її лав переходили як рядові члени КП(б)У, так і більш визначні діячі на кшталт Георгія Лапчинського. Певний резонанс викликав перехід до лав УКП всієї верхівки Кобеляцької повітової організації КП(б)У на Полтавщині, про що свідчив у своїх спогадах український політемігрант та колишній укапіст Іван Майстренко.

Перший номер "Червоного прапору" як офіційного друкованого органу УКП

Втім, політичні успіхи УКП виявилися нетривалими. Укапісти не мали реальних шансів на вступ до Комінтерну та балансували на межі легального існування. З переходом до "непу" та до реального втілення на теренах УСРР більшовицької українізації всередині УКП поглибилася криза, що й було використано більшовиками при остаточній ліквідації цієї партії у березні 1925-го.

О других событиях украинской революции 1917-1921 годов читайте в нашем спецпроекте